Сайт лінгвістичного гуртка

Газета і мовна норма*

Поняття норми — не лише мовної — за своєю природою прагматичне і відносне, проте аж ніяк не довільне і не суб'єктивне. Норми створюються людьми, однак вони створюються на підставі реальних суспільних законів.

Історична залежність норми була завжди зрівноважена іншою її властивістю — відносною стабільністю, необхідною для нормального функціонування мови.

У нормі відбувається відбір того, що вже або є в системі, або перебуває в ній у вигляді потенції. Вона вибирає те, що прямо чи посередньо є в самій системі (тому, власне кажучи, поняття норми і системи не протиставляються). Хоча норма, за висловленнями Р. О. Будагова, і виявляється у сфері “свідомого розвитку”, це не заважає їй бути по-свойому закономірною, спиратися на систему, взаємодіяти з нею. Мовна норма визначається як “певна сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку, які усвідомлюються ним як правильні і зразкові”1. Порівн. ще таке визначення: “Це сукупність найбільш придатних (“правильних”, “кращих”) для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат добору мовних елементів... з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого у процесі соціальної, в ширшому розумінні, оцінки цих елементів” 2.

Для культури мови — як галузі сучасного мовознавства — поняття мовної норми конкретизується так: “норма — це реальний, історично зумовлений і відносно стабільний мовний факт, який відповідає системі і являє собою єдину можливість чи найкращий для цього конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку з співвіднесених фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування. Сукупність літературних норм з цієї точки зору — “літературна норма” як збірне поняття — дорівнює поняттю “літературна мова”3. Ці норми безпосередньо відображають факти системи мови і належать до найбільш обов'язкових. Порушення їх утруднює спілкування (такі грубі помилки для мови газет загалом не типові; якщо вони й трапляються, то переважно як наслідок недогляду, як випадковість).

Тому предметом нашої розмови можуть бути лише норми функціонально-стилістичні, порушення яких трапляється, на жаль, частіше, ніж цього хотілося б.

Функціонально-стилістичні норми проявляються на всіх рівнях мови, проте найочевидніші вони на рівні лексики і фразеології, оскільки лексичні і фразеологічні одиниці мови досить чітко закріплюються за окремими стилями (хоча й вживаються за межами цих стилів). Вживання їх поза межами стилю може бути стилістично виправданим і базується саме на тому, що читач відчує і правильно зрозуміє причину відступу від норми (пошлемося тут на загальновідомі слова Л. В. Щерби: коли чуття норми виховане у людини, саме тоді вона починає відчувати усю чарівність обгрунтованих відступів від неї...), у художніх текстах такі відступи від норми — одна з ознак стилю: для мови газети вони сприймаються як обгрунтовані й доречні лише в тих жанрах, які за усім комплексом своїх мовних параметрів наближаються до художнього мовлення (нарис, фейлетон, політичний памфлет та ін.).

Проте щойно сказане не означає, що змінність норми — як одна, з її об'єктивно існуючих закономірностей — якось обминає мову газети.

Навпаки, газета як складна єдність різноманітних жанрів демонструє багатоманітність стильових різновидів літературної мови, оскільки перебуває в центрі відображення змін, які відбуваються в мові. Саме мова газети, а не мова художньої літератури, відображає з дивовижною оперативністю ті семантичні зсуви, незвичні у своїй новизні сполучення слів, які щодня з'являються у мові.

У мові газети активно проявляють себе усі найзначиміші тенденції розвитку норм; вони іноді вступають у виразні суперечності: з одного боку, це прагнення до збереження стабільності норми, з другого, — діахронічні зміни; це, з одного боку, нормативна диференціація мови за стилями, з другого, — тенденція до переходу норми з одного стилю до іншого (норми наукового стилю починають діяти у публіцистичному стилі; у свою чергу, публіцистичний стиль помітно впливає у наш час на мову художньої літератури та ін.).

У газеті проявляється тенденція до зближення норм усної і писемної мови: з одного боку, оскільки варіанти писемної мови сприймаються як найбільш очевидно нормативні, то вони починають діяти і в усному мовленні, з другого боку — навіть у діловому стилі відбувається процес поступової відмови від застарілих, книжно-писемних форм і конструкцій, що закріплюється мовною практикою газет. На мову газети помітно впливає й така тенденція розвитку норми сучасної української літературної мови, як орієнтація не лише на художнє мовлення, а й на інші стилі при визначенні й кодифікації норм (це, насамперед, орієнтація на науковий і діловий стилі).

При оцінці придатності лексичних одиниць для потреб газети звичайно орієнтуються на приналежність слова до книжно-писемних стилів, оскільки, як відомо, основу газетної лексики складають слова нейтральні та книжні; розмовні та просторічні елементи використовуються з метою надати текстові виразності або створити яскраву оцінність. При цьому постійно слід мати на увазі, що лексичні одиниці першої і другої групи створюють лише “видимість контрасту” (за словами В. Г. Костомарова), це часто лише певний “сигнал” контрасту (цим, власне кажучи, й відрізняється мова газети від мови художнього тексту у галузі використання розмовної і просторічної лексики). Найпростішою ілюстрацією до цього положення може бути історія вживання у мові газети слів “тепер, сьогодні, нині, зараз”, які відрізняються як відтінками значення, так і сферою переважного застосування; проте в газеті вони нівелювалися не лише за своїм забарвленням, а й за значенням (те саме спостерігаємо і в мові російських газет зі словами сегодня, нынче, теперь, сейчас). Точність стилістичної оцінки слова ускладнюється і тим, що схема стилістичного розшарування лексики і система функціональних стилів не накладаються одна на одну, що теж слід постійно мати на увазі.

Функції мови в пресі неоднорідні: тут зустрічаємо, поряд з комунікативною функцією, також функцію експресивну та імпресивну, залежить це насамперед від газетного жанру (комунікативна функція проступає на перше місце в інформації, повідомленні; експресивна — у репортажі, імпресивна — у публіцистичній статті). Цей факт також утруднює бездоганне користування мовою в газеті, бо від журналіста вимагається володіння літературною лексикою в дуже широкому її обсязі (нарис, есе, фейлетон), діловою лексикою (повідомлення, інформація), лексикою повсякденного спілкування, тобто усним варіантом літературної мови (репортаж та ін.)4. Як відомо, кожен з нас, а значить і журналіст, реалізує у своєму мовленні тільки певну частину тих можливостей, які дає йому мова, залежно від віку, освіти, професійної приналежності, особистих властивостей, внутрішнього, духовного життя, а також від потреб і обставин мовлення. Жодна людина не знає всього лексичного запасу своєї мови; мовний досвід кожного з нас частковий і однобічний. Проте газета — продукт колективної творчості, тому вона й повинна прагнути до оптимальної лексичної повноти.

Про негативні риси мови газет писалося й говорилося вже багато. Найголовніші з них — “штампований пафос”, зловживання іншомовними словами, засмічення лексики професіоналізмами і жаргонними словами, надто ускладнений синтаксис, погано мотивована образність, невиправдана строкатість лексики та ін.5 Мовна помилка — завжди і скрізь риса індивідуального мовлення: адже у мові як системі помилок бути не може. Навіть найбільш “закоренілі” канцеляризми і штампи як явище мови є результатом потреб мови у постійно відтворюваних засобах вислову з точним, локальним і звичайно вузьким змістом (порівняймо хоча б загальномовне прочитати, проглянути, погортати книжку і в діловому стилі зачитати резолюцію). Тому можна погодитися з дослідниками, які твердять, що в мові немає шаблону, проте у мовленні він є: ми натрапляємо на нього в текстах, автори яких пишуть шаблонно (адже саме кількаразове повторення у тексті певного мовного засобу створює враження шаблону, якщо цей мовний засіб аж надто високопарний, недоречно вишуканий або загалом не властивий повсякденному мовленню).

Безліч разів розкритиковане канцелярське “проживати” є, проте, нейтральною лексичною одиницею мови (книжною за своїм забарвленням). Воно цілком доречне у доповіді; сприймається як стилістична вада у текстах, орієнтованих на розмовне, усне мовлення. (“...Петро Степанович з родиною проживав на тихій вулиці робітничого селища...”); воно може бути і засобом створення комічного ефекту (“До жителя м. Мари житель м. Венеції гром. Отелло вимагав у гром. Дездемони, яка проживає там же, повернути йому хусточку”. — “Литературная газета”, 1975).

Порушення стилістичних норм як прийом створення експресії в газеті не належить до дуже поширених (за своєю природою він обмежений і неяскравий); тому при оцінці мовної практики наших газет звичайно говорять про помилку як про результат мовної невправності авторів статей, неуважності й поспішливості, незнання стилістичних норм (дещо інша картина у художньому стилі; проте і там відступи від норми як стилістичний прийом є, як відомо, об'єктом постійних дискусій).

Серед помилок у доборі слова частина не може бути віднесена до стилістичних; це скоріше помилки, які виникають внаслідок недостатньо повного знання і тонкого відчуття семантики слова, незнання позамовного об'єкта, що описується, невміння користуватися переносним значенням слова та ін. Про помилки цього типу дуже влучно свого часу сказав Л. М. Толстой: вживати слова плуг, погода, кінь та ін. значно важче, ніж слова біологія, антропоморфізм та ін., бо значення перших точно визначене, а других — — ні. Коли газетяр пише “дуель між шістьма спортсменами” або “діалог про етику ведуть чотири представники різних галузей науки”, то для нього підкреслені слова давно вже втратили свій первісний зміст (“озброєна сутичка або розмова двох осіб”). Можна лише домислюватися, яку кількість найрізноманітніших вживань пройшли ці слова, доки аж зовсім семантично “вивітрилися”. Зрозуміти появу таких відступів від лексичних норм можна, проте пробачити —не можна, бо, як відомо, навіть найважливіші, найцінніші думки, пропозиції, починання можуть залишитися незауваженими, якщо не запевнити для них найточнішого мовного втілення.

Іменний характер газетної мови — тобто переважання іменників, звичайно поєднаних у “блоки”, — явище не лише встановлене статистично, але й очевидне навіть при побіжному знайомстві з газетним текстом, при ближчому, уважнішому розгляді розкриває досить своєрідну і знаменну рису — самодостатність їх. “Блоки” з кількох іменників, з'єднувані ніби прокладкою напівповнозначними дієсловами-зв'язками, здатні виражати предикацію і створювати предикативну цілість.

Саме тому іменники у газетному тексті потребують до себе особливо пильної уваги. Переважна більшість вживаних тут іменників — іменники абстрактні. Це сконденсовані й узагальнені уявлення про предмети; їх відношення до дійсності не пряме, а опосереднене (через ті ознаки і риси, на підставі яких утворювалася абстрактна назва). Саме тому зловживання абстрактними назвами, чужими повсякденному побутовому мовленню, зменшує дохідливість газетного тексту. До того ж ці абстрактні іменникові “блоки” газетної мови “вмонтовуються” переважно в громіздкі, багатослівні речення.

Цілком очевидно, що пересічна довжина речення публіцистичного стилю більша, ніж художнього (у публіцистиці в середньому 14 повнозначних одиниць, у художньому — від 9 до 11), проте довжиною речення газетного тексту, як правило, зловживають, — на шкоду останньому (нагадаємо, що за свідченням психологічних досліджень швидкість сприймання залежить від довжини ряду елементів і від наявності виразних емоційних, експресивних — елементів, які в газеті мають умовних характер6. Більше того, в деяких газетних жанрах навіть поділ тексту на речення має умовний характер, що вкрай утруднює сприймання значень “потоку” абстрактних іменників.

Образність тексту також значною мірою залежить від кількості конкретних і абстрактних іменників, а саме: чим конкретніші іменники тексту, тим більша його образна сила (звичайно в розмовній мові переважають конкретні назви, а саме розмовна мова і відзначається яскравою, свіжою, інколи грубуватою, і забарвленою народним гумором, образністю). Це саме можна сказати й про оцінні іменники, які побутують у розмовній, діалогічній мові, і повинні знаходити своє місце в окремих жанрах газети.

Оскільки переважання абстрактних іменників над конкретними у газетних жанрах є їх постійною властивістю, то говорити тут про порушення стилістичних норм можна лише в тому випадку, коли порушуються або пропорції у їх вживанні, або точність значення цих слів, або співвідношення слова і контексту. Як відомо, для газети надзвичайної ваги набуває чергування стандарту, часто забезпечуваного абстрактними іменниками, й експресії, тому саме тут, при зіткненні цих контрастних способів мовлення, і виникає багато порушень стилістичних норм. Це перш за все непередбачений (і часто комічний) ефект від зіткнення експресії зі стандартом, бо у загалом беземоційному, суто логічному тексті створюється своєрідна тенденція усе сприймати в плані логічному, а не образному. Так сприймається підкреслений фразеологізм у реченні “Витримавши надлюдське напруження чотирьох років війни, недоїдаючи, недосипаючи, залізничники робили все можливе, щоб без затримки доставити величезну масу війська за тридев'ять земель на точно призначений час”. Зіткнення словосполучення ділового стилю “на точно призначений час” і фольклорного, казкового “за тридев'ять земель” створює підтекст, прямо протилежний задумові автора (враження неорганізованості, непередбаченості, неточності).

Помилки у використанні засобів емоційності, як бачимо, можуть звести нанівець авторський задум, змінивши або навіть викрививши загальний колорит висловлювання.

Покликання експресивних засобів у газетному тексті — зупинити увагу читача на описуваному. Що викликає увагу? Як відомо, усе те, що є інтенсивним (звук, колір, розмір), усе те, що є винятковим, що виділяється з оточення (малий текст серед великих, текст у рамці, малюнок у тексті та ін.), усе те, що постійно повторюється (рубрики, рефрени), усе те, що контрастує своїм розміром (великий текст серед малих, велика ілюстрація на газетній сторінці), усе те, що змінюється, урізноманітнюється (графічні зміни, зміни розміру ілюстрацій та ін.).

Саме такою контрастною одиницею в тексті є експресивна лексема серед емоційно нейтральних і стандартних одиниць тексту.

Крім того, емоційно забарвлені слова не лише називають предмети, а й певним чином пропонують читачеві їх оцінку (а часом і просто нав'язують читачеві ставлення до певних понять). Добір цих слів залежить від позиції й світогляду пишучого, від рівня його мовної культури. Вибір такого слова залежить не лише від багатства словника пишучого і його настанови, а ще значною мірою від специфіки самого слова — його граматичного значення, семантики, а також забарвлення, яке може бути хронологічним, територіальним, соціальним, емоційним, функціонально-стилістичним та ін. Неврахування цього забарвлення і призводить до порушення стилістичних норм. Так, наприклад, слово “режим” має два значення: загальнолітературне (державний лад, спосіб управління) і газетне (лад несправедливий, такий, що тримається на багнетах і не користується підтримкою народу). У другому випадку слово конкретизується і уточнюється не лише семантичне, у нього з'являється чітка негативна оцінка, неврахування якої і веде за собою стилістичну помилку. Ще приклад. Слово “рубежі” у перші післявоєнні роки у своєму переносному значенні (рубежі мужності, рубежі слави) мало специфічне — високе, урочисте — забарвлення. Після того, як вживання його розширилося і до певної міри заштампувалося, воно втратило своє урочисте, небуденне звучання (порівн. “рубежі району по молоку і м'ясу”), що й слід пам'ятати при вживанні його сьогодні. Так само намагання пожвавити й урізноманітнити виклад за допомогою слів типу “позаяк”, “сливе” та ін. сприймається читачами, які володіють літературною мовою, як своєрідний відступ від стилістичної норми. Такі застарілі, а часом і територіально обмежені варіанти літературної норми і справді зупиняють увагу читача, але зупиняють її не на змісті повідомлюваного, а на його формі — на шкоду змістові. Прагнення до експресії, да увиразнення викладу — органічна властивість журналістської майстерності, проте кожен крок на цьому шляху треба уважної обдумувати (автоматизм у багатьох випадках іде на користь справі, а тут він шкідливий і навіть небезпечний). Говорячи про експресію мови газети, не зайвим буде нагадати такі слова М. Кольцова: “...у нас зараз надто захоплюються лжебарвистістю. Є кілька талановитих людей, але вони так жирно готують свої “блюда”, що їх гидко взяти до рота. Починають безкінечно нагромаджувати всілякі епітети, починається складний передзвін епітетних дзвоників, в нарисове блюдо покладені купи метафоричного жиру. Розрахунок був щедро нагодувати читача, а він, ковтнувши одну-дві ложки, тобто абзаци, відкладає “блюдо”7.

Давно були сказані ці слова, проте їх можна прямо переадресувати до такої, зовсім недавньої, рекомендації, як писати нарис: “Бачимо перед собою хвіртку, знаємо, що її треба відкрити, щоб увійти або вийти з подвір'я. Та ось пишемо до газети про доярку. Йде вона вдосвіта до ферми. І всі неодмінно повторюємо: “Скрипнула хвіртка. Це... “така-то пішла на вранішнє доїння корів. А чому б не змінити одну літеру в слові “скрипнула”? Написати “скрикнула хвіртка”. І тоді іншого змісту набере слово, іншого емоційного забарвлення набере” (“Вінницька правда”). А й справді — чому б не змінити? Та тому, що це і був би отой “метафоричний смалець чи маргарин”, про які писав М. Кольцов. Хвіртка, яка “кричить” тричі на день (коли господиня іде на доїння) — це вже не поетичний образ, — скаже читач, — а звичайнісінька безгосподарність. Інша річ, якби з подвір'я йшов хтось назавжди, тоді крик був би доречним образним засобом, який посилював би враження від сказаного. А така — нікому не потрібна — багатозначність, “підтекстовість” лише дискредитує в очах читача експресію газетного мовлення як засіб увиразнення тексту.

Явище синонімії дає невичерпні можливості уникнення стилістичних недоречностей у доборі лексики; проте може створювати й додаткові стилістичні недоречності. Так, часто в газетах механічно чергують вживання таких пар, як бавовна — біле золото, газ — голубе паливо, картопля — другий хліб, цукрові буряки — солодкі корені та ін. Недоречно, у незлагоді з загальнолітературними нормами мови звучить “відвантажено 50 тонн солодких коренів” або “створюється запас другого хлі ба” та ін. Краще вже одноманітне повторення, ніж таке “урізноманітнення” викладу.

Іноді синоніми подаються у тексті так, наче автор бачить помітну різницю між ними (вона ще й підкреслюється сполучником “і”): “відзначалися недоліки і прорахунки”, “зупинився на мінусах і дефектах у роботі”, “ініціатива і творчий почин” та безліч інших пар. Таке дублювання семантики лише захаращує текст зайвими словами, утруднює і уповільнює його сприймання, не додаючи свіжої інформації читачеві. Дуже часто це своєрідний “переклад” іншомовного слова (ініціатива і почин, дефекти і вади), непотрібний читачеві.

Крім прямих запозичень, у мові газети є й приховані запозичення — кальки. Ми маємо на увазі лише ті кальки, які знижують рівень викладу, псують стиль. Це відтворення іншомовних словосполучень засобами української мови як результат нерозрізнення структури словосполучень двох мов. Наприклад: “Журнал “Україна” не тільки добре читається, а й добре дивиться” (рос. “хорошо смотрится”); “...Він має право вибирати в наречені найкращу дівчину” (рос. “выбрать в невесты”); “Принагідна завважити, що серед багатства і краси...” (рос. “кстати сказать”) та ін. Залишаючись не поміченими і не усуненими своєчасно, такі кальки знижують мовну культуру газети.

Журналісти здебільшого уникають творення нових слів, проте вони часто пускають щойно створені фахові неологізми в обіг, роблять їх повсякденним мовним засобом, оскільки пишуть про нові речі. Саме журналістові часом доводиться вирішувати, чи назва, яка виникла у певному середовищі стихійно, заслуговує на популяризацію, а також визначати, яка з нових назв найкраща, якщо їх є декілька. Тому журналіст повинен знати механізм виникнення нових слів, щоб точно і безпомилково визначити якості нового слова і не знижувати невдалими неологізмами рівня викладу в газеті. Газета не має права на помилку. Навіть орфографічні помилки в газеті завдають шкоди грамотності читачів. Будь-яка помилка — орфографічна, cтилістична, фактична — підриває довір'я до газети, бо свідчить про недбалість у збиранні та повідомленні інформації.

* Коваль А. П. Газета і мовна норма // Журналістика. Преса. Телебачення. Радіо. – К.: Вища школа, 1977. — Вип. 3. — С. 9-18

1. Общее языкознание. - М, 1970. — С. 566.
2. Ожегов С. И. Очередные вопросы культуры речи. — У зб.: Вопросы культуры речи. Вып. 1, 1955. — С. 15
3. Пилинский Н. Н. Проблемы нормализации современного украинского литературного языка (Автореф. докт. дис.). К., 1975. — C. 37.
4. Див.: Pisarek W. Retoryka dziennikarska. Krakow, 1975.
5. Див.: Костомаров В. Г. Русский язык на газетной полосе. М., 1971.
6. Див.: Соколов Е. Н. Вероятностная модель восприятия. — "Вопросы психологии", 1960, № 2; Арана Л. Восприятие как вероятностный процесс. — “Вопросы психологии”, 1961, № 5 та ін.
7. Кольцов М. Писатель в газете. М., 1961. — С. 32-33.

Література:

  1. Білодід І. К. Розвиток мов соціалістичних націй СРСР. —К., 1967.
  2. Костомаров В. Г. Русский язык на газетной полосе. — М., 1971.
  3. Ожегов С. И. Очередные вопросы культуры речи. — У зб.: Вопросы культуры речи. —Вып. 1, 1955.
  4. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. — К., 1976.
  5. Сучасна українська літературна мова. Стилістика. — К., 1973.

На початок сторінки

До змісту розділу

 Посміємося разом
 Почуте
 Побачене
 Прочитане
 Говоримо
 Гумор

Copyright © 2002 by Cyber Dream Webworks