Сайт лінгвістичного гуртка

Роль аудіовізуальних засобів у творенні звукового образу Держави

Звуковий склад української мови доволі докладно вивчено з погляду акустично-артикуляторного, функціонального, менше — з перцептивного: об'єктом дослідження стала звукова організація тексту, переважно художнього. Чимало зроблено для з'ясування історії розвитку фонологічної системи національної мови1. Однак специфіка українського мовленого слова, звукового ладу мови як феномена національної культури, не охоплена всебічно. Причин чимало, а серед них основними вважаємо:

  • упродовж десятиліть про звуки людського мовлення прийнято було говорити з позицій марксистсько-ленінської матеріалістичної філософії і бачити в них тільки матеріальну оболонку мови, трактувати їх як матеріальну даність мови, спосіб матеріалізації морфем, форм слова2;
  • вивчення звукового складу української мови, як й інших її рівнів, в умовах звуження сфер її функціонування, активної реалізації в Україні теорії “злиття націй”, по суті, не мало практичного застосування;
  • вивченню українського звукового мовлення не сприяла поширена впродовж довгого часу своєрідна фетишизація писемного різновиду мови, і насамперед у сфері освіти.

Відхід від трактування мови як іманентної системи, повернення до перерваних традицій у розумінні мови як божественно —людського витвору3 дає змогу глибше пізнати природу усного мовлення, торкнутися його таїни. Стверджують, що звук у широкому розумінні органічно вмонтований у буття, він істотний, фундаментальний. Видатний представник природничих наук С. Капіца переконаний, що є поєднання звуків, які розчулюють людину просто фізіологічно. Є спроба трактувати звук, що ним оперує творчість, — а мовленнєва діяльність журналіста певним чином входить у це поняття — як елемент ще не пізнаної світової програми, таємничого природного коду. В Індії, наприклад, звук флейти Кришни вважали магічною причиною народження світу4.

Античні філософи визнавали дивний зв'язок речей зі звуками людської мови; людському голосу і звукам класична риторика відводила немаловажну роль у творенні загальної гармонії; не випадково Стародавню Грецію називають “епохою слуху”.

Ця ідея дістала свій розвиток у працях багатьох видатних філософів мови, погляди яких радянська школа ігнорувала як ідеалістичні. Наприклад, Вільгельм фон Гумбольдт трактував звук, що виривається з наших грудей, як подих самого буття. підкреслював, що у певних звуках прекрасно втілена “об`єднана енергія народу”, й у мовлян вона “збуджує приблизно однакову енергію”5. Сьогодні ми повертаємося до концепцій теоретика “філософії серця” П. Юркевича, який вважав, що слово є мовою свідомої душі народу, звук є мовою невідомої душі всього, що існує6.

Тому сприйняття мови в такому ключі це не просто ще одна поетична метафора; це здатність людей, особливо вразливих на слово, більше від інших “чути” й “бачити” мову. Сприймаючи рідну українську мову як щось таємне, надзвичайне, Гоголь захоплювався красою її звукового ладу; для багатьох талановитих письменників її зв'язок з рідною землею є природним. Проникнення у звукову природу художнього слова дає в цьому плані надзвичайно цікаві висновки.

Тільки деякі факти, які є в науковому обігу, підсилюють, власне, таке розуміння звукової мови. Наприклад, литовські вчені дослідили, що складена геофізиками карта електромагнітних полів на території їх держави накладається на карту литовських діалектів з точністю до одного кілометра. Отже, небезпідставною є думка про те, що мова своєрідно “прописана” в цілком певному земному просторі, закріплює людину в певних часово —просторових рамках.

Про звуковий лад національних мов є чимало цікавих спостережень. Наприклад, Я. Радевич-Винницький пише: “В українській мові відчуття плинності, текучості пов'язане зі звуком [л], який чують українці у звуках природи (плавати, лити, булькати тощо). В японській мові такого звука немає, отже, ідея плинності та всілякі асоціації з цим звуком у японців не можуть пов'язуватися. У давньогрецькій і латинській мовах не було шиплячих звуків — не було для носив цих мов таких звуків і в природі (пор. укр. шум шелест, шепіт, шурхіт та под.), відповідно, не могло бути пов'язаних із цими звуками асоціацій, оцінного ставлення до явищ тощо”7.

Увага до мови як природного організму, життя якого підвладне певним законам, посилюється. Наприклад, стверджують, що існує тісний зв'язок між мовами та кліматом. Сонце, вважають сприяє тому, що в мові виникає більше голосних звуків. Північ має більше приголосних. Рівновага між голосними й приголосними за спостереженнями тих, кого цікавить психологія народів, встановлюється у мовах, носії яких здавна живуть у помірному кліматі.

Ще один факт: у загальній концепції В. Вернадського, яка чимало дає для наукового пізнання світ, звуковому мовленню на рівні макросоціуму відведено значну роль у творенні важливої форми біохімічної енергії, яка, на думку вченого, є енергією людської культури8. А звідси висновок: національна культура та її органічний зв'язок з національною мовою, що сьогодні є фактом незаперечним, вимагають відповідної звукової збалансованості у просторі України.

І нехай не все зі сказаного беззастережно приймають сьогодні науковці, зокрема ті, над якими тяжіє багаж стереотипів радянських часів, однак врахування таких положень значною мірою допоможе накреслити компактну і цілісну програму мовної політики Держави, в іншому ракурсі побачити синдром “мобільного люмпена” та зрозуміти психологію кочівника.

Українська мова належить до того типу, що прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до обжитого космосу. І хоч не завжди ці чинники ідеально визначають історичну долю національних мов, однак, мабуть, є рація й їх брати до уваги, якщо говорити про причини, що гальмували процес багатовікового російщення українців та їх мови, ставали перешкодою до перетворення її, за метафоричним висловом В. Русанівського9, на манекен, подібний до російської літературної мови.

У сучасних умовах українська мова нелегко утверджує себе як державна. У значної частини чиновництва всіляко підтримується нав'язлива ідея “двомовності”, яку сьогодні намагаються подати в іншій псевдонауковій іпостасі як “устоявшеєся“ на Украине цивилизованное двуязычие” і використовують це популістське гасло, яке нічого спільного не має з юридично обгрунтованою серйозною концепцією двомовності10, щоб забезпечити панування російської мови і хоч би таким чином втримати її імперську міць, яка значно ослабла (наприклад, у країнах колишнього соціалістичного табору) та остаточно упослідити українську, під корінь підрізати те, що досягнуто в її утвердженні як державної.

Технічні засоби, породжені сучасною цивілізацією, певним чином змінюють парадигму буття звуку та голосу. Насамперед, таку функцію виконують радіо та телевізія, які значно розширюють просторові меяп звуку взагалі, мовленого слова зокрема. Тисячі слухачів кожної програми, найневинніший радіо — чи телетекст сприймають з погляду не тільки змісту, а й манери мовлення, його розміру, модуляції, темпу, тональності, тобто тих складників, особливу силу яких в усному мовленні відзначав, наприклад Ф. Ніцше11: бо є в них музика, що захована в словах, пристрасність, що властива музиці, особистість, яка пульсує в пристрасті. Якраз звукова мова, що йде через аудіовізуальні канали, відіграє надзвичайно важливу роль — на жаль, ще не зовсім пізнану й усвідомлену — в активізації біоритмів національного інстинкту, у зміцненні психофізичної структури національного типу, у мобілізації суспільства на основі етнонаціоналізму.

Довготривалі державно-політичні дії, запрограмовані на лінгвоцид, сила агресивності яких з роками зростала й міцніла, призвели до розбалансованості в усномовному просторі України, серйозною науковою проблемою сьогодні стало співвідношення між українофонами та русофонами12. Додамо, що й загальна низька лінгвістична освіченість в Україні не сприяє тому, щоб витворювався належний мовний комфорт.

До теле-, радіожурналіста повинно прийти поглиблене розуміння культури мови, бо поки що сюди включають лише дотримання мовних норм, комунікативну правильність й естетику вислову. Натомість у державах, де досягнуто високого рівня мовленнєвої культури, це поняття пов'язують з почуттям поваги до державної мови, її багатовікової традиції з діяльністю, спрямованою на якнайкраще пізнання, збагачення і вдосконалення мови. Сюди включають і високорозвинуте почуття відповідальності за мовленнєві дії кожного зокрема і суспільства в цілому.

У такий контекст не вписується мовна поведінка багатьох працівників українських мас-медіа, особливо працівників теле-; та радіостудій, які у своїх програмах явно чи приховано трактують українську літературну мову як “другосортну”, “малокультурну”. ігнорують законне право України утверджувати свою державну мову. Тут варто чітко визначити статус так званого суржика Підкреслимо: говірки, жаргони, конче прийнято трактувати як відповідні діалекти — територіальні чи соціальні; суржикові як певному типу мовлення варто виділити зовсім окреме місце, визначити його як імперський діалект. А звідси зробити й відповідні висновки.

Із творенням Держави формується й відповідний її образ — соціальний, економічний, історичний, культурний, психологічний. У цьому переліку, який, очевидно, можна продовжити, повноправним має бути визнаний звуковий, творення якого повинно бути оперте на ефективні механізми.

* Сербенська О. Роль аудіовізуальних засобів у творенні звукового образу Держави / Українська мова і держава. — К.: Бібліотека українця, 2001. — С. 75-79.

1. Загальну увагу науковців в Україні привернула капітальна в цій ділянці праця Ю. Шевельова (англійською мовою).

2. Див.: Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / Під. ред. І. К. Білодіда. — К., 1969. — С. 43; Дорошенко C. І., Дудик П. С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. — С. 50-51.

3. Потебня А. А Мысль и язык. — К., 1993. — С. 35.

4. Керлот Х. З. Словарь символов, — М., 1994. — С. 207.

5. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. — М., 1984. — С. 76,82 та ін.

6. Цит. за: Муравицька М. П. Лінгводидактика Памфіла Юркевича // Мовознавство. — 1994. — N 6. — С.75

7. Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. — Дрогобич, 1997. — С. 211.

8. Сухарев В. А., Сухарев М. В. Психология народов й наций. — Донецьк, 1997. — С. 7.

9. Русанівський В. Проблема інновації в сучасній українській мові / Innowacje w jezykach wschodnioslowianskich. — Zielona Gora, 1997. — С. 12.

10. Див.: Рябчук М. (Де) Міфологізація націоналізму // Критика. — Травен, 1998. — С. 14-15.

11. Див,: Сухарев В. А., Сухарев М. В. Психология народов й наций. — Донецк, 1997. — С. 7.

12. Терміни ввів в обіг англійський політолог Ендрю Вілсон, досліджуючи українську проблематику. Див. про це: Критика. — С. 4-16.

На початок сторінки

До змісту розділу

 Посміємося разом
 Почуте
 Побачене
 Прочитане
 Говоримо
 Гумор

Copyright © 2002 by Cyber Dream Webworks