Сайт лінгвістичного гуртка

Свята мови зі сльозами на очах,або Мововбивство під спів фанфар

21 лютого 2002 року Україна вже вдруге офіційно відзначила Міжнародний день рідної мови за календарем ЮНЕСКО. Ця дата нова не тільки для нас, а з 2000 року й для світової спільноти. Традиції відзначення, власне, ще не склалося, тож кожна держава наповнює її своїм змістом. Не оглядаючися на когось, ми зразу ж оптимістично забарвили 21 лютого у святкові кольори. Минулого року День урочисто відсвяткували в Українському домі як шкільний вечір за участю Президента України, Голови Верховної Ради і Прем'єр — міністра (тоді  — В. Ющенка). Були вишукана риторика, оплески, концерт, багато світла для телекамер. Цього року той самий настрій відтворила Національна парламентська бібліотека, де до Дня влаштували гарну книжкову виставку “Мово рідна, слово рідне” і зібрали увесь високий світ “кращих людей”. Знову був святковий концерт — весела й піднесена виховна дитяча забавка в різномовну “дружбу народів”.

Для нас це таки красне свято, ледь не червоне в календарі, ніби ми забули, що червоне має здатність обертатися чорним, про що нагадує мотив висхлої, запеклої крові в народних піснях. А тим часом цей день ЮНЕСКО пов'язала з кривавим придушенням у Бангладеш (колишній Індії) 1952 року демонстрації тамтешняків, які домагалися права мати свою мову. Їх розстріляли за те, що вони хотіли бути самими собою на своїй рідній землі. Тобто це свято з кривавими сльозами на очах задумано як пересторогу світові. Але в Україні ніхто не гукає: людоньки, схаменіться, не блюзнірствуйте у безпам'ятстві! Та хоч озирніться довкола! Чи повернено до Дня мови Батьківщині бодай одну рідну школу або газету? Чи хоч одна FM — станція або табличка в під'їзді перейшла зранку на тутешній голос? Добре подумайте, з якого приводу і що саме ви святкуєте!

Схоже, що наша коротка пам'ять не сягає і двох років. А нам теж є що мати в тямці і носити в серці. Не тільки десятки заборон української мови, що їх список кожен наш краянин мав би знати напам'ять, як отченаш чи пароль громадянства. Згадаймо, як червоні муравйовці (ті самі, чий день 23 лютого), а невдовзі білі денікінці, увірвавшися до Києва, розстрілювали на вулицях кожного, хто говорив по-тутешньому. Згадаймо голодомор, що забрав життів на кілька країн Європи, українськомовні хори в гулагах, цілі українські села, запроторені на самоїдство в безлюдну вічну мерзлоту тундри, і баржі, напхані українськими вчителями, що їх НКВС скидав у крижане Баренцеве море. Ви думаєте, відтоді щось змінилося? Тільки одне — методи мововбивства. В Україні сьогодні розв'язано жорстоку громадянську війну на мовному ґрунті. Убито В. Гетьмана, В. Бойка, П. Громовенка, В. Чорновола, І. Білозора, десятки менш відомих особистостей. За що? За те, що українці. Решту вбивають, відбираючи життя тихою сапою  — занімлюючи, сіючи дволику дворушність, шизофренію двомовності. Людям просто не дають жити. Їх затюкують  — зграями малинковичів і кондратючок, мамадурників і смердючок. Їм не відрізають вже язики  — їм пришивають чужі. Радіоталалайками і телебалабонами. “Петрівками” і “спільним освітнім простором”. Зомбівною естрадою і дебільними кавеенами. Спецназами в рясах і “Берлінськими гітлер'югендами”, чи то пак “Московськими комсомольцями... в Окраине”. У місті, що має Хортицю в серці, озвірілий плебс побиває водія тролейбуса тільки за те, що він оголошує зупинки мовою, без знання якої козацтво не приймало на Січ. У Чернігові зграя з 12 совків жорстоко б'є хлопця (О. Бондарєва) за козацьку чуприну. У Львові вбивають народного артиста за українську пісню. У Києві кіоскер заюшує пістолетом покупця, здивованого Вавилоном мов на етикетках, де нема своєї. На Хрещатику накидаються з лайкою на член-кора і молодого вченого — за те, що ведуть мирну бесіду літературною мовою. Заступника директора Інституту літератури (Р. Міщука) “вбили тільки за те, що він зауважив пацанам, які безбожно матюкалися” (С. Плачинда. “Деградація інтелекту”, газ. “Столиця”, 15 березня 2002 р.). Якийсь зайда Діма Кисельов в День рідної мови як хазяїн на ICTV нахабно шпетить і принижує автора фільму про І. Мазепу Юрія Іллєнка. Мовляв, що з нього візьмеш, він же говорить українською… Цією телеблекотою силоміць годують усіх: що не канал  — одні пастки та наживки, від нав'язливої духовної дієти годі сховатися. Хто платить Кіркоровим — Масляковим — Якубовичам за їхні “діканьки”?.. Хто і в якій країні збирає з людей податки, щоб вигнати Україну з України, виплекати народ-зомбі, народ-недоріку?

Охолонь, читачу! Поміркуй краще над тим, що стоїть за таким порівнянням: за сто років в одній і тій самій державі, тобто за нібито однакових умов, де, проте, панував імперський “нюспік”, росіян побільшало утричі, тоді як українців  — анітрохи. Для наочності поклади поруч етнічні карти з радянських атласів для шкіл, приміром, за 1954 і 1991 роки. З них видно, що тільки за цей час на Кубані, Слобідському Сході, Півночі Казахстану, Далекому Сході, деінде в СРСР зникла ще одна Україна. Це серйозні джерела, що подають плоди копіткої праці тисяч людей. Хоч дехто, як згадують старожили, і робив переписи з наганом: “Ти хто будеш: руський чи петлюрівець?” “Вісті ВУЦВК” 15 листопада 1927 року офіційно подали: на Північному Кавказі живе 3 млн. 842 тис. українців (це дві з половиною теперішні Естонії), зокрема на Кубані — 2 млн. 273 тис.; також на Курщині — 1 млн. 300 тис., на Воронежчині — 1 млн., у Сибіру — 1 млн. 200 тис., у Туркестані — 600 тис., на Далекому Сході  — понад 600 тис. Щойно вийшов довідник С. Чорного “Національний склад населення України в ХХ сторіччі” (Київ, 2001). Тут одні таблиці, посилання на першоджерела і жодних ідеологем чи емоцій. Розвідку враз змели з прилавків книгарень, тож цитую за інтерв'ю проф. К. Тищенка “Україні молодій” (16.2.2002 р.): “Упродовж століття на території в межах сучасної України в 10 разів поменшало поляків і євреїв, майже в 40 разів — німців , утричі — татар, учетверо — чехів і словаків, росіян побільшало у 2,4 раза — з 9 відсотків у 1900 р. до 22 у 1989 р. Але найдивовижніше  — те, що частка українців при цьому за століття майже не змінилася! 72,4 відсотка у 1900 р., 72,75 відсотка у 1989 р...”

Охолонь, читачу! На наших святах не заведено кидати гасла “За мову і волю”, “Свобода або смерть”, співати інтернаціоналістське “Ми всіх катів зітрем на порох... Чуєш? Сурми заграли, час розплати настав... Держава дбала не про нас... Доволі кривди і образ!”, “І як один помрем в борні за... неню” або щось таке з народних пісень. Не прийнято роздавати в'язки гранат чи закликати “громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить”. Ми не месники — зарізяки, ми люди мирні. Ми ж бо переконані, що наші воріженьки згинуть самі, “як роса на сонці”, — звідки нам відати, що поки сонце свободи зійде, роса рабства очі виїсть? Ми не чеченці і не баски: у нас, завважте, жодного імпершовініста не вбито і не скривджено. Байди, Наливайки, Кривоноси, Богуни, Палії, Довбуші, Сірки, Залізняки, Ґонти, Кармалюки, Кобилиці між нами, християнами, — перевелися. Нашу віру — деформовано. Генофонд — прополено. Нам довели, що так і треба. Що ми всі гуртом — “славних прадідів великих правнуки погані”.

Коли, читачу, кривда тебе таки зачіпає і ти не взірець терплячки, то від тебе чекають одного — щоб ти поспівав осанну “солов'їності”, поскиглив-поплакався над своєю мовою, смішно поверещав, випустивши з критичними стрілами увесь пар, та й знову розслабився перед телезомбувачем, який тобі скаже, що купувати, за кого голосувати, хто красивий і хто чесний. А головне, чого ти нізащо не помітиш, — він тебе переконає, хто єси ти сам. Ти можеш навіть кипіти благородним гнівом, вимагати очистити Україну від усіх цих інтерів та айсітіві вкупі з колоніальною пресою. Але тобі, сякому-такому екстремістові, мазепинцеві, петлюрівцю, бандерівцю, націоналюзі, нізащо не дадуть спокійно, пристойно, аргументовано й по-діловому обговорити на людях, як це зробити найкраще, крок за кроком, — щоб від того і користь суспільству була неабияка, і ті нувориші-скоробагатьки, що, напускаючи тхорячого чаду в ефір, ссуть народну кров, знайшли в собі хист робити щось порядніше. Тебе й на версту не підпустять до важелів управління соціальним процесом, а тільки сунешся — пустять кров зразу, не вагаючись. Ще й роздзвонять усім, що побито й принижено тебе з благословення Господа. І внуки скажуть, що так “історично склалося”. Хоч спали себе на Чернечій горі, як це зробив О. Гірник, відчайдушно протестуючи проти русифікації, — діла не буде. Не жди сподіваної волі — її приспано. Москва та її сатрапи сльозам не вірять.

Раб не має поняття, що таке свобода. Раб добре знає, що таке рабство, і свободу він бачить тільки по — рабському, не мислячи себе та інших поза межами координат “хазяїн — раб”. Уявити щось третє він просто не годен. Скільки разів так бувало, як у Боспорському царстві, де жодних змін у соціальному устрої не сталося, коли повсталі раби зробили рабами своїх господарів. На гробниці фараона Рамзеса IIIнаписано: “Кожен раб мріє не про свободу, а про власних рабів”. Найгірше для спільноти — бути очоленою холуєм. Народ скаже, як зав'яже: одна паршива вівця все стадо перепоганить. Риба гниє з голови. Чистять її з хвоста. Короля грає почет. Усяк гідний тієї долі, яку терпить... Ми не раби — раби німі! Дурні, бо бідні чи бідні, бо дурні?

Ми бачимо Україну через фільм “Вогнем і мечем” гонорарного Б. Ступки, а не через “Берестечко” гонорової Л. Костенко — поетеси, яка відмовилася начепити на себе орден, що ним обласкано Б. Єльцина і П. Лазаренка. Не її Марусю Чурай, не славну Богуславку, не Олену Телігу, а мильну гаремну інтриганку Роксолану, патріотку-путану, всаджують у свідомість наших виховательок і молодих матерів. Із молодіжної газети: дяді підпоїли хлопчаків і повели в бордель, де ті надибали трьох своїх учительок. Тисячі українок-“наташ” торгують собою по всіх столицях. Ми живемо в державі, де на виборах замовляють відсоток голосів за самого себе своїм намісникам і церберам, шантажуючи їх звільненням із посад, і звільняють усіх, хто не виконав плану з поголів'я “лохів”-йолопів, чий голос вкрадено. За таких умов у державному апараті можуть залишитися тільки злочинці, а у вищому керівництві — одні пахани. Щоправда, є ще одна умова: якщо “в низах” боязка лінь рабів та скигліїв переважить винахідливість відважних і завзятих лицарів. Агов, Кармелю, де ти? І ти, Богуне? Твоя честь була на вістрі твоєї шаблі. Ти міг зламати шаблю об супостата чи на знак протесту, але ніколи — свою честь. Господи, невже в наш цивілізований час гуманізм відступить і єдиною альтернативою ганьбі знову буде тільки кров? Чи діждемося Вашингтона "з новим і праведним законом"? Чи навчимося відчувати щем у серці ближнього? І головне — як, за допомогою чого?

Вулиці українських міст залила повінь привселюдної матірщини. Через сіпання з мови на мову і словоблуддя люди втрачають здатність до порозуміння і, як глухарі, чують тільки самих себе, свій біль і свій крик, своє войовниче волання до справедливості. А всю громаду охоплює стан напівнімотності, розпорошеності, безпорадності, пригніченості, скиглійства, в'ялості, налаштованості на сплески агресії, нарешті самоїдства, самоприниження, покори, догідливого плазування на колінах перед сильним, благального жебрання і моління на ярмо. Німа без'язика маса — безлика й сумирна, як отара, проте всередині її панують сторожкість і недовіра, bellum omnium contra omnes — війна кожного проти всіх, загальна ворожнеча.

З газети “Дзеркало тижня” від 16 лютого 2002 р.: “Останнім часом українські фахівці констатують помітне зростання у дітей і підлітків різноманітних мовних патологій. “Лідирує”... заїкуватість. ...За статистикою, майже в 70 % випадків до розвитку заїкуватості призводить психологічна травма, отримана в ранньому дитинстві. І, хоч як це сумно, винуватцями такої травми мимоволі найчастіше стають найрідніші люди”.

Народ плодить недорік, а точніше, школа і ЗМІ обділяють його запасом слів та вмінням застосувати їх для досягнення мети поза строго встановленою матрицею. Цією матрицею насамперед і є мова. Наукою і ділом Європа і вся цивілізація давно довели: мова — найперше й найпотужніше знаряддя людини у будь-якій галузі. Мова формує і визначає свідомість. Мова творить людину і націю. “У почині було Слово... І Богом було Слово... Усе через Нього постало”. Щоб не бути рабом і не дати дурити себе, сучасний громадянин України — той самий пересічний суржикомовець — мав би практично володіти азами семіотики, структурної лінгвістики, герменевтики, риторики й стилістики, нейролінгвістичного програмування, мистецтва реклами й секретами “піару” та й просто своїм голосом, не кажучи вже про мовну грамоту. А також уміти застосовувати в ділі місткі ідеї з класичних праць Вільгельма фон Гумбольдта, Олександра Потебні, Мартіна Гайдеґера, Ганса — Ґеорґа Ґадамера, Клода Леві — Строса, Романа Якобсона, Михайла Бахтіна, Ролана Барта, Мішеля Фуко, Жака Деріди, Поля Рікера, Річарда Рорті, Кліфорда Гірца та інших у цій вервечці. “Не дуріте самих себе, Учітесь, читайте”, — заповідав Кобзар, перегукуючися з Конфуцієм, який казав: “Аніж нарікати на темряву, то ліпше запалити свічку”. А також з Френсісом Беконом: “Знання — сила”. І з Біблією: “Пізнайте істину й істина зробить вас вільними”.

Нам накидають єлейний забобон “безконфліктного розвитку” мов. Тоді як насправді розвиток якраз і є ніщо інше, як боротьба суперечностей, а прогрес у будь — якій сфері може відбуватися лише коштом регресу в іншій і за рахунок її ресурсів. Під промовистою назвою — “Мовні конфлікти і гармонізація суспільства” — провели наукову конференцію торік 28 — 29 травня в рамках Європейського року мов Товариство української мови та Громадський добродійний фонд ім. І. Білозора спільно з Київським університетом ім. Т. Шевченка, Києво — Могилянською академією і кількома академічними інститутами. Учене зібрання підтвердило думку авторитетної дослідниці Л. Масенко про те, що взаємини двох основних мов в Україні “визначають не гармонійне співіснування і взаємодія, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них” (Мова і політика. — Київ, 1999, с. 5). Але ще вагомішою є інша риса нашої доби і країни: вперше провідним мотивом конференці став пошук раціонального й гідного кодексу змагання “більших” і “менших” мов у ситуації багатомовності.

Такий кодекс сьогодні конче потрібен. І не про людське око, а для нас самих. Бо що виходить? Подав, скажімо, Президент України до Верховної Ради в Європейський рік мов (12 вересня) проект закону про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. А в ньому — жодного натяку на те, що за Хартією державна мова має виключні права на території своєї країни і охороняється державою не декларативно. Нема акценту й на тому, що Хартія зобов'язує нацменшини дбати про мову свого громадянства, яка розглядається в Європі як вагомий і незамінний чинник соціальної гармонізації і консолідації суспільства в націю. А що особливо прикметно — поза списком із 13 мов нацменшин у проекті опинилися мови, які перебувають на межі зникнення, оскільки народи, що ними говорять, не мають своїх державних утворень (наприклад, кримчацька, караїмська, ромська). Певна річ, проект писався з оглядкою на посольства. Така дискримінація суперечить букві й духу Хартії, покликаної захистити рідкісні мови у першу чергу. Мало того, вона йде врозріз з ідеєю Європейського року мов, що його Рада Європи оголосила на захист мовного розмаїття. Яке діло ПАРЕ або послу Росії п. В. Чорномирдіну до того, що в Україні на очах зникають багатющі українські говори і майже зник самобутній ідиш, що власне слов'янський компонент у корінній мові не поповнюється, а витісняється англійщиною, яку зледачілий рабський розум не в силі перекласти, хоч вона цілком перекладна? Схоже, сам кобзарський край годен лише напридумувати олімпіад, як-от “Інтелектуал ХХІ століття”, де міркою розуму є не своя, а чужа мова (чи довідка, що її знаєш), та запровадити косооку шкільну реформу, віддавши пріоритет іноземній мові з 2-го класу до 12-го, — ледве не на все учнівське дитинство, — щоб побільшало чужого “фольклору” у ліфтах, на стінах споруд і парканах. Бо де ж іще може школяр нею вільно виразити себе?

Вочевидь, приєднання до Хартії — крок зовнішньої політики з тяжкими наслідками для внутрішньої у мовній царині. Бо у себе вдома ми не маємо ані Концепції державного мовного будівництва, ані відповідного вимогам часу Закону про мови, ані спеціалізованих інституцій для виконання урядових програм мовного розвитку — останній суто наглядовий підрозділ ліквідовано в Кабміні якраз у Європейський рік мов, після чого й Раду з мовної політики при Президентові розпущено, щоб не заважала додушувати ослаблені мови в Україні. І серед них — мову громадянства. Тим часом державі конче потрібна своя відкрита — а не замаскована — мовна політика (концепція, закон, програми, органи, фонди). Зокрема пропозиції автора цих рядків, обґрунтовані торік у численних радіопередачах і газетних виступах, підтримано сотнями листів, зболених і неабияк аргументованих, але годі догукатися до установ “народовладдя” чи домогтися від них бодай заперечення — не те що ділового відгуку.

Чому влада не розуміє і не хоче розуміти своїх громадян? Чи не тому, що надто багато було торік свят мови? Аж п'ять. Перший — згаданий День рідної мови за календарем ЮНЕСКО. Другий — День Кобзаря 9 березня з урочистим преміюванням у Будинку вчителя лавреатів Міжнародного дитячого конкурсу знавців української мови (тепер ім. П. Яцика), що здобули 4 — 9 місця. Третій — День слов'янської писемності 24 травня на Кирила (Костянтина) та Мефодія, коли в Київській філармонії переможців названого конкурсу нагороджував за 1-3 місця з рук живого тоді ще П. Яцика сам Президент України. Четвертий — День української мови та писемності 9 листопада, або Свято Нестора — літописця. П'ятим був Європейський день мов 26 вересня за програмою заходів Європейського року мов. Щоправда, відзначили його тільки українські поліглоти — ентузіасти. Офіційна Україна натомість перенесла його на грудень. Та й не скупилася — зробила з нього в дусі радянських тижнів і місячників декаду рідної мови. Влаштувала перед Європою і всім світом грандіозну показуху на ім'я  перепис населення”.

Але цього виявилося замало. Тож видатні логіки придумали рік країни в країні  — рік матрьошки, якщо не удава. І відповідно — рік мови в мові. Рік малоросійського етнографічного діалекту у “великій і могучій”. Ідея геть не нова — новий тільки рік. Дехто, кому руки аж свербіли облаштовувати Україну перед виборами, почав його зразу в грудні.

Отже, коли й року вже мало, грядуть п'ятирічки й десятирічки в дусі “все до ладу, гарнесенька маркізо”. Чи скоро нам увірветься терпець і цьому бенкету під час чуми, цьому насильству святом настане край?

Радчук В. Д. Свята мови зі сльозами на очах,або Мововбивство під спів фанфар

На початок сторінки

До змісту розділу

 Посміємося разом
 Почуте
 Побачене
 Прочитане
 Говоримо
 Гумор

Copyright © 2002 by Cyber Dream Webworks