Сайт лінгвістичного гуртка


Ведмідь

Уявіть собі зустріч неозброєної людини зі справжнім сильним, диким, голодним і лютим звіром. Б-р-р... Краще й не згадувати. От-от! Саме так і вважали наші предки — “краще не згадувати”, “не при хаті згадуючи”, “не проти ночі згадуючи”.

Є таке слово — табу. Це релігійна заборона під загрозою тяжких покарань від богів, або від злих духів, або від людей вимовляти певні слова. Слово походить з полінезійських, тихоокеанських мов, де цей звичай існує подекуди й нині (зберігається він де-не-де в Африці, Австралії, Південній Америці). Слово табу складене з двох полінезійських слів: та — “відмічати”, “відзначати” і пу — “священний”, разом слово означає “заборонений, недоторканий”.

Це слово привіз з острова Тонга в Європу англійський мореплавець Джеймс Кук. Табу поширювалося не лише на слова, а й на окремі звуки. Так, у чукчів раніше жінки не мали права вимовляти звук р; треба було в словах з р заміняти його іншим звуком. Існувало табу й на певні дії: у одних племен не можна було дивитися на батька, коли він їсть, в інших — доторкатися до какаду. Як могло виникнути це дивне і для нас незрозуміле явище? Тоді люди думали, що ім'я будь-якої істоти пов'язане з нею якимись таємничими і чудодійними путами. Вони вважали, що ім'я — невіддільна частина істоти чи предмета, до того ж, можливо, найсуттєвіша. Так, у греків жорстоких богинь кари й помсти ериній називали другим, пом'якшеним і обережним іменем — евменіди, тобто “прихильні”.

У стародавніх євреїв “справжнє” ім'я бога Ягве теж було заборонене, бога називали то перекручено Ієгова, то Саваоф, Адонай. Ім'я Ягве було встановлене лише у XIX ст.

Був час, коли і в Європі деякі народи підкорялися законам табу. У першу чергу це стосувалося імені найбільшого постраху людей, які жили в лісистій смузі Європи, — імені ведмедя. Вважалося, що несправжнє, умовне ім'я не має тієї сили, яку мало справжнє. Так найнебезпечніші звірі діставали несправжні назви. З часом це несправжнє ім'я ставало єдиним, справжнє забувалося, виникала потреба давати “ворогові” нове ім'я. У ведмедя, наприклад, і сьогодні є їх цілий ряд: ведмідь, хазяїн, звір, клишоногий, вуйко та ін. Яким же було перше, справжнє ім'я ведмедя? Кажуть, що воно звучало приблизно як орктос. Як встановлювалося це ім'я? Як правило, в мовах однієї родини найдавніші назви бувають спорідненими, лише з часом, через певні звукові зміни, закономірні для кожної мови, ці колись споріднені назви дедалі більше і більше розходяться у своєму звучанні.

Щоб установити первісне ім'я ведмедя, треба було дослідити, як він звався в мовах нашої індоєвропейської родини. Виявляється, що у греків він звався артек (звідси Арктика, Антарктика), у римлян — урсус, у французів сьогодні — урс. Так — шляхом зіставлення — і було встановлено вірогідне ім'я ведмедя — орктос. А звідки ж узявся ведмідь? Це був спочатку медоїд, далі: медвЪдь — медвідь — ведмідь (частини мед- і -вьдь переставилися, помінялися місцями, коли втратився смисловий зв'язок з “медоїдом”). Німці назвали його “бурий” (Вar—бер), англійці — теж “бурий” (bear — беа). У слов'янських народів збереглася назва, пов'язана з “медоїдством” цього страшного для них звіра: чеське медвед, недвед, словацьке медієд, болгарське і сербохорватське медвед, польське нєдзвєдж — у всіх те саме.

Вовк

По-українськи кажуть: “Про вовка промовка, а вовк у хату!”, поросійськи: “Про серого речь, а серый навстречь”, французи кажуть: “Хто назве вовка, той побачить його хвіст...” Погана слава, як бачимо, далеко біжить. Слово вовк — дуже давнє, вчені вважають, що воно утворене або від улкос, де корінь уел- означав “рвати”, або від уелк — “тягти, волочити”. Виходить, назва вовка первісно означала “той, що роздирає” або “той, що грабує”, “грабіжник”. Одвічний ворог людини, хижак, розбійник,— він і назви в різних мовах діставав за своїм характером. Зовні вовк схожий на великого сірого собаку (свого родича, до речі), лише на задніх ногах у нього немає довгої шерсті, як у собак.

Зубр

Відгомін табу знаходимо й у слові зубр. Це назва дикого лісового бика, родича американських бізонів. Могутній житель предковічних лісів недарма наводив пострах на людей: він був заввишки до двох метрів, а вагою близько тонни, і ця гора м'яса, м'язів і люті, вкрита грубою довгою шерстю бурого кольору, одержала від людей обережну назву зубр — “рогач”, а справжню його назву, таку ж небезпечну, як і він сам, бо невіддільну від нього, страшно було й згадувати — не те, що вимовляти.

Між словом зубр і зуб відчувається явна спорідненість, тільки слово зуб мало тоді ширше значення: ним називали і зуб, і ріг, і колючку. Звук р у слові зубр — давній суфікс. Таким чином і була створена друга назва звіра, яка означала “рогач”, “рогатий”.

Зубри живуть і досі, хоч велика їх кількість загинула під час першої й другої світових воєн. У нас зубрів розводять, як відомо, у Біловезькій пущі та в інших заповідниках і мисливських господарствах. Диких зубрів у природі вже немає.

Тур

Страшними для людей, що жили на нашій території у давнину, були й дикі бики — тури. Подивіться, яку пам'ять залишили вони по собі у назвах населених пунктів — це села Тур'є, Тури, Туринка, Турище, Турича Турів'я, Турове, Туровець, Туровичі; в образних висловах і порівняннях: “лютий, як підстрелений тур”, “у нього натура, як у тура”, “з тобою ходити, як з туром водитись”, “сидить, як тур у горах”...

Не дуже хочеться з цим туром зустрічатися сам на сам, правда? Не бійтесь, не доведеться: їх уже нема на Землі: вони вимерли. Спочатку тури жили по всій східній півкулі (крім Австралії), потім поступово виводились. Найдовше вони трималися в Європі: кажуть, що останній тур жив у Якторівському лісництві під Варшавою, його не стало чи то в 1623, чи то в 1627 р. Після цього диких турів більше не бачили. Свого часу їх приручали, звідси так добре знали їхню дику і непогамовну натуру; від них пішла наша велика рогата худоба (якщо пригадуєте з пісень і художніх творів “волів сірих, полових”, “волів круторогих”, якщо бачили їх зображення, то можете уявити і турів). На них колись полювали, і це полювання було не з легких. Так, у “Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям” читаємо: “Тура два метала мя на розях и с конем”. Яку ж це силу треба мати, щоб підкинути рогами вершника разом з конем?

Саме слово тур дуже давнє, відголос його є в імені відомої міфічної істоти — Мінотавра (грецькою мовою таурос — бик).

Бобер

Коли прислухатись до назви одного лісового звіра у різних мовах, виразно проступає схожість у звучанні: бобер (українське), бобёр (російське), бабер (білоруське), бобр (польське, чеське, сербохорватське), бобар (болгарське), бебрас (литовське) та ін. Вважається, що в основу назви цього звіра покладено його колір — коричневий, бурий. Цей колір теж має схожу назву: уже в давніх індійців він мав той самий звуковий “малюнок” — бабхрус, що й у литовському бебрас, і в нашому бобер.

Крім кольору хутра, який упав у око цим щойно переліченим народам, бо вони користувалися цим хутром, у бобра можно було помітити ще багато цікавого. Бобри будують хатки, прокопують канали, сплавляють дерева для греблі і вміють будувати її, заготовляють собі їжу на зиму (живляться вони, як відомо, молодими пагонами, корою з дерев).

Спостерігаючи за бобрами, люди, мабуть, дивувалися: “І як вони можуть довго перебувати під водою? Адже вони “влаштовані” начебто так само, як і інші “наземні” тварини! Чому ж вони не набирають води у вуха, у ніздрі, у рот?” І тільки той, хто спостерігав за ними довго й уважно, міг помітити, що в бобра ушні отвори невеликі, і коли він пірнає, раковини складаються впродовж і закривають отвір вуха; ніздрі теж можуть міцно стулятися. Та найцікавіша будова рота у бобра: губи у нього змикаються позаду різців, міцно затуляючи рота, і він може гризти свою улюблену кору й під водою. Добре про нього подбала матінка-природа, що й казати.

Видра

Є в наших лісах ще один водяний звір — видра. І назва цього звіра досить цікава, та й сам він володіє кількома таємницями, починаючи з того, що шерсть його не намокає у воді й утримує повітря (через це під водою видра здається не бурою, а сріблястою). Вміє видра те, чого не вміємо ми. Спробуйте пірнути зовсім безшумно — не вийде, а от у видри виходить; спробуйте, майже не висовуючи голови з води, бачити, чути й уловлювати запахи — не вийде, а у видри і це виходить. Виявляється, у неї вуха, очі й ніздрі розміщені на одному рівні, на самому вершечку голови, і як тільки трошечки висуне голову з води, вона все помічає навкруги, залишаючись непомітною для ворогів і для здобичі.

Назву звіра пробували пояснити так: при обробці шкурки видри з неї висмикують — “видирають” — шерсть, залишаючи лише підшерсток, густий, блискучий і пухнастий. Тому, мовляв, видра — це “шкурка, з якої видрано шерсть”. Виходить, що спочатку люди назвали готову шкуру, а потім — живого звіра. Так не буває. Давайте подивимось, як називають видру інші народи. Литовці кажуть — удра, греки казали — гюдра, давні індійці — удраг. І все це означає “водяна тварина”. З однією такою “водяною твариною”, правда казковою, ви вже, мабуть, знайомі — це гідра, багаторукий водяний змій, з яким бився Геракл. Вода у греків звалася гюдор, звідси водяний змій — гюдра. А видра? Теж гюдра, тобто “водяна”.

Є така приказка: не такий страшний вовк, як його малюють. Проте малюють вовків та інших хижаків — особливо в дитячих книжках — зовсім не страшними. Та й на циркових аренах, у зоопарках вони теж видаються ручними: вовк нам нагадує собаку, рись — схожа на великого сердитого кота, ведмідь — на свого маленького іграшкового брата. А от леви... Вони схожі лише на самих себе.

Коваль А. П.  Слово про слово.   — К.: Радянська школа, 1986. — 284 с.

На початок сторінки

До змісту розділу

 Посміємося разом
 Почуте
 Побачене
 Прочитане
 Говоримо
 Гумор

Copyright © 2002 by Cyber Dream Webworks