12 червня 2023 року в Навчально-науковому інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся пам’ятний захід «Лицар без страху та докору – Володимир Мукан». Цехова солідарність зібрала в залі Інституту філології, який був другою домівкою полеглого героя, десятки людей: викладачів, однокурсників, колег. Він своїм вчинком на це заслужив.
«На жаль, уже вкотре ми схиляємо голову перед пам’яттю полеглих філологів Шевченкового університету: Святослав Горбенко, Денис Антіпов, Андрій Лісяк та Володимир Мукан. Чотири хлопці, у яких життя тільки починалося, які віддали найдорожче – своє життя за Україну. Дуже болить, бо число загиблих у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка вимірюється в десятках. Гинуть інтелектуали, які могли б залишатися в тилу, однак їхня мужність та відчуття обов’язку спонукали стати на захист Батьківщини», – зауважив ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир БУГРОВ.
«Сьогодні ми віддаємо шану герою, нашому вихованцю – студентові, працівнику, аспірантові, який практично з першого дня повномаштабної війни з росією пішов воювати – спочатку в теробороні, а потім на фронт. Дякуємо батькам за такого сина, школі за такого учня, університетові, Інституту філології за справжнього громадянина, патріота-українця, який боронив нашу землю, для якого життєвим принципом одразу стало категоричне: «Хто ж, як не я!» Мені особливо боляче – Володимир Мукан був моїм студентом, аспірантом, захистив кандидатську дисертацію, просто гарним товаришем і колегою. Я пишався тим, коли Володимир неодноразово повторював, що університет Шевченка й Інститут філології дав йому найнеобхідніші й найкращі знання, а ще – дружину Аню. Я хочу сподіватися, що ми про Володю Мукана пам’ятатимемо не лише на подібних зустрічах, але й у щоденному житті. Не забуваємо про його сім’ю, згорьовану дружину, яка за 40 днів і ночей стала свого роду реальним образом молодої української вдови, яка втратила на війні найдорожче: свою любов, свою опору й надію, чоловіка й батька осиротілих дітей. Я звертаюся до всіх нас: завжди знайдімо в собі час і можливості віддати частину свого серця, своєї душі, уваги сім’ї полеглого воїна-героя», – сказав директор Навчально-наукового інституту філології Григорій СЕМЕНЮК на пам’ятному заході.
Він пишався бути серед однодумців на кафедрі, де він зростав як філолог, науковець. Тож теплі слова про Володимира Мукана пролунали з вуст завідувачки кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості професорки Оксани Сліпушко, яка наголосила, що постійний розвиток й освоєння нових сфер були сутністю Володі, який прагнув реалізації і водночас ділився досвідом із іншими, посилював тих, хто мав потенціал.
Для викладача кожен студент особливий, але чим запам’ятався Володимир МУКАН – спраглий до знань юнак, вихований у сім’ї вчителя та військового, – пригадав Юрій Ковалів, професор кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості: «Володя ніс у собі любов, тому й не дивно, що він закохався ще у студентські роки, бо він був створений для цього почуття – ніжного, трепетного. А ще він безмежно любив Україну, самовіддано та гордо».
Професорка Надія Гаєвська, з першого курсу читала пари з літератури у Володі й саме образ того часу виринає в неї при згадці Героя: «Допитливий. Яких письменників любив? Не письменників. А майбутню дружину Аню)))»
Можна вчитися й працювати в одному корпусі й не перетинатися, але тільки не з Володею, бо розмова з ним надихала, сповнювала енергією та відкладалася в пам’яті на довгі роки. Саме так схарактеризувала Володю завідувачка кафедри фольклористики, професорка, волонтерка Олеся Наумовська.
Біографія Володимира Мукана може бути ілюстрацією до Симоненкових рядків: «І жити спішити треба…». Таку жагу до життя бачили однокурсники, зокрема Юлія Марушевська, громадська та політична діячка, яка з Володею писала в одного керівника курсову, а згодом дипломну; а ще Мар’яна Добоні, яка перетиналася з ним на кафедрі під час різноманітних зустрічей й завжди надихалася його жагою до реалізації; Оксана Скобіна, яка, як й інші однокурсниці, бачили під час навчання у Володі талант до писання журналістських матеріалів.
Його знали тисячі, бо був непересічною, цікавою особистістю, турботливим батьком та люблячим чоловіком. «Володя ніколи не давав мені забути, що я бажана і потрібна йому. Часто дякував за буденні, побутові дрібниці – сніданки, попрасований одяг. Через роки нашого подружнього життя він умів дивитися на мене так, як на першому побаченні», – сказала дружина Анна.
Вектор мирного Володіного буття різко змінила війна. Він мужньо пішов воювати, щоб захистити найдорожче: родину. Україну, її майбутнє. Бо не міг бути осторонь, бо ж славний представник свого роду та народу, вихований у кращих українських традиціях – Лицар нашого часу, без страху та докору! Рідні – дружина Анна, батьки Віра Павлівна та Сергій Іванович Мукани, сестра Наталія, друзі, колеги, знайомі згадували, вшановували та оживлювали Володю у словах, а представники кафедри фольклористики Наталія Хоменко, Володимир Щибря, Дарина Салій, Васелина Ткачук та кобзар Святослав Силенко – піснями.
Володя живе в наших серцях назавжди…Герої не вмирають!
Довідка
29 квітня 2023 року під Бахмутом обірвалося життя журналіста, філолога, піарника, офіцера ЗСУ Володимира Сергійовича МУКАНА. Ця звістка сколихнула філологічний осередок Шевченкового університету, та й не тільки його…
Володимир працював у провідних ЗМІ, займався піаром, організовував масштабні фестивалі автотехніки «Old Car Land» й запустив перший українськомовний канал про автомобілі https://youtube.com/@user-kk8kk8em2u. До своїх 35 років він встиг більше, ніж більшість ладна встигнути за довгі десятиліття. Створив чудову сім’ю, одружившись зі своєю однокурсницею Анною, із якою мають двох синів. Виховував їх у козацькому дусі – свободолюбивими та націєзорієнтованими, бо в нього текла кров воїнів: прадіди та дід воювали у Другій світовій війні, а батько – в Афганістані.
Він захищав Україну від російського агресора з перших днів повномасштабного вторгнення. Пройшов Харківщину, Луганщину, Донеччину – Попасну, Слов’янськ та інші «гарячі» напрямки. І Бахмут. Буквально за тиждень до загибелі сержант Мукан отримав офіцерське звання.