Упродовж не одного десятиліття вже не одне покоління намагається розгадати магію таланту видатної української письменниці та художниці Емми Андієвської, яка так і залишається не розгаданою. На зауваги про її геніальність сама мисткиня реагує стримано, зауваживши: «будь-яка людина приходить у життя супергеніальною, а тоді її починають каструвати. Але, хтось не піддається. Я не піддалася…». Конкретизуючи природу цього явища, пояснює: «геніальність – не зосередження таланту. Воно не негативне й не позитивне; воно – інакше, бачення по-інакшому, інший кут зору». У кожному таланті вона бачить Боже провидіння, додаючи: «нашої заслуги в тому нема. Господь дарує, він розкидає дари». Господь і справді щедро обдарував її. Ім’я Емми Андієвської належить до небагатьох імен сучасників, які гідно репрезентують українську культуру в світі. Велика Українка, твори якої перекладаються багатьма мовами світу, вражає навіть побіжним переліком доробку. Близько 50-ти збірок поезій, серед яких переважна більшість – сонети, три романи (четвертий у роботі), кілька збірок оповідань та казок, понад двадцять п’ять тисяч картин, і все це – Емма Андієвська. Найприкметніші риси, які зауважують усі – екстравагантність, фантастичність, екстраординарність в поєднанні з тонким гумором, інтелектом, рішучою незалежністю.
Народилася 19 березня 1931 року в м. Сталіно (нині – м. Донецьк), але через тяжку хворобу дитини родина переїхала до Вишгорода (1937), а згодом – до Києва (1939), де їх застав початок війни. У 1943 році екаведисти убили батька – відомого хіміка-винахідника, щоб його винаходи не дісталися німцям. Незаконно заарештували дядька – рідного материного брата, якого «згноїли у Магадані в 24 роки». Смерть стала шоком для шестилітньої дівчинки, якій ще упродовж шести місяців постійно снився закривавлений батько. Цілком усвідомлюючи, що може їх очікувати вже завтра, Емілія Андієвська рятуючи дітей (був ще менший брат пані Емми), рушила грізного 1943-го через вогонь, обстріли, пости руських «ванєчек» у західному напрямку. Долали не один кілометр пішки і що їм довелося пережити, на жаль, сьогодні добре знане не одній українській родині, що стала вимушеними біженцями порятовуючись від нової – рашистської орди. Опинившись в Німеччині, дівчинка навчалася в німецькій школі для хлопчиків. У 1957 році Емма Андієвська закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія й захистила магістерську роботу у Володимира Державина на тему «Причинки до засадничих питань з новітньої української метрики». Того ж року, разом із родиною, переїхала до Нью-Йорка, де в 1959 році вийшла заміж за літературного критика, есеїста, письменника Івана Кошелівця, з яким прожила все життя аж до смерті чоловіка. Після одруження разом повернулися до Німеччини, в Мюнхен, аби поближче до України. Тривалий час (з 1959 по 1995 рр.) працювала на радіо «Свобода» диктором, сценаристом, режисером, редактором українського відділення, наближаючи в такий спосіб відновлення незалежності України. Досконало володіє кількома мовами, але все життя писала лише українською й це була принципова позиція. Як щиро зізнається: «Я з дванадцяти років за межами України. Я би могла кількома іноземними мовами писати, але… не плазую заради вічності. Все зроблю, поки живу, щоби Україна існувала». Емму Андієвську ніколи не приваблювали ні слава, ні матеріальні блага. Відверте зізнання – «я живу в мінус» цілковито правдиве по відношенню до затрат, які несе мисткиня оплачуючи все зі своєї скромної пенсії, а потім роздаровує тисячами картини й книги численним шанувальникам її таланту. Тож, «мінус» дуже легко перетворюється на великий «плюс». Унікальні картини й книги мають магічну силу: закладена в них енергетика дає наснагу жити, творити, бути… Це так важливо – «не здаватися, а бути. Бути собою…». Основну місію бачить у творенні держави в Слові. На відміну від багатьох людей, що називають себе емігрантами, ніколи не відчувалася такою і навіть слова цього немає в її лексиконі. Досвід еміграції, відчуття розірваності між культурами, мовами, батьківщинами – не про Емму Андієвську. «У мене весь світ український…» –твердить вона, уточнюючи: «Я не перебуваю в еміграції, я не емігрантка. Я – українка, яка живе за межами України». Саме тому так боляче сприймає час сьогоднішній, так вперто і наполегливо продовжує відстоювати Україну в світі. Розуміючи всі ризики, констатує: «Україна – безборонна. Відсутність держави породжує почуття меншовартості. Але, не в мені. Я змушу її існувати! Буду сама проти інших… Я кров’ю стікаю за Україну…». Її душа терзається й кричить: «Вирвіть мені серце, аби врятувати Україну. Я ще п’ять разів маю народитися українкою, щоб вивести її, а тоді вже народжуся в інших національностях». Найбільша її надія – молодь, головне побажання для якої: «щоб вона була українська! Тоді все саме їй влаштується. На загал, українська молодь – це щось фантастичне, фантастичні люди, надзвичайні люди!». Для неї «молодь – це Україна». Далека від повчальних настанов, моралізаторства, спираючись на власний досвід, радить: «треба жити для інших, щоб кожен побачив, зрозумів, почав черпати енергію на несосвітенне – треба тільки мати відвагу й сильний дух. Оце і все». Апологія Духу – основний код життя і творчості Емми Андієвської. Як сама говорить про себе: «У мене шалений дух. Я живу тільки на духові. Як смерть – то все в порядку. Я зі смертю живу з дитинства. Я спокійно до всього ставлюся».
Незважаючи на вимушену відірваність від рідної землі, Емма Андієвська все своє життя зберігає віддану, трепетну любов до мови, культури, історії рідного народу, покладає всі сили і здоров’я на саможертовне служіння їм вірою і правдою. Завдяки її творчості Україну знають і поважають в усьому світі, картини художниці зберігаються у провідних музеях на усіх континентах. У 2018 році Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка висунув письменницю на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за поетичні збірки: «Міста-валети» (2012), «Бездзиґарний час» (2013), «Шухлядні краєвиди» (2015), «Маратонський біг» (2016), «Щодення: перископи» (2017), «Дутики» (2018), «Фарос» (2019). На сьогодні вона залишається єдиною мисткинею номінованою Шевченковим університетом, котра була удостоєна цієї високої нагороди. Загалом, упродовж лише нового тисячоліття письменниця видрукувала 19 поетичних книг. Творчість Емми Андієвської не лише поза кордонами, а й поза часовими координатами. ЇЇ інтуїтивне, надреальне письмо, живопис синтезували в собі європейський досвід та українську органіку. За книгами письменниці можна вивчати справжню, питому українську мову, в безмежному розмаїтті й багатстві її світів, первісній первозданності та модерності. Синергія вербального та візуального, як основа її світовідчуття – основний смисловий код творчості. Життєве кредо «жити усім смертям на зло», бачити «вихід й там, де виходу нема» завжди було для неї актуальним, включно із днем сьогоднішнім. Щиро вітаючи зі славним ювілеєм неперевершену Емму Андієвську, від усього серця зичимо їй з роси, і з води, на многії та щедрії літа.
Фото зроблене в довоєнний час під час візиту Емми Андієвського до Навчально-наукового інституту філології, а саме на кафедрі історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості