Злу і моральному руйнацтву коряться ті, «що без соборів у душі»
10 квітня 2025 року в межах IX Всеукраїнських наукових читань за участю молодих учених «Філологія XXI століття: нові дослідження і перспективи» та з нагоди вшанування 107-річчя від дня народження українського письменника, громадського та політичного діяча Олеся Терентійовича Гончара, у Навчально-науковому інституті філології (ННІФ) Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл «Гончарівські читання». Модерували захід заступниця директора Надія Янкова та завідувачка Музею-кімнати Олеся Гончара Дарія Білокобильська.
На організоване засідання завітала й онука письменника Леся Гончар. В обговоренні взяли участь студенти й науковці. Вибір тем варіювався від історичних свідчень подій у романах автора до особливостей перекладів його творів іноземними мовами.
Розпочала круглий стіл Надія Янкова. Вона привітала переможців цьогорічних Національної та Німецько-української премій імені письменника та нагадала, що «вік письменника – це його твори!». Про що, на думку Надії Іванівни демонструє багата й розмаїта творчість Олеся Гончара, з одного боку, демонструє тривкий інтерес до воєнної тематики, а з другого – доводить, що повоєнні роки він із великою художньою силою уславлює мирну працю, звеличує натхнення, добротворчий потенціал і талант простої людини. Надія Іванівна назвала найвидатніші твори Олеся Терентійовича: «Прапороносці», «Собор», «Тронка», «Твоя зоря»…, а також його мандрівні нариси, новели й оповідання. «Треба сказати, що Олесь Гончар потрапив у немилість влади й через те, — веде далі пані Надія, – намагався заступатися за шістдесятників ще під час перших — 1965 року – репресій проти них. Мудрий і чутливий, він розумів: навколо відбувається щось далеке від ідеального соціалізму. Якось писав у “Щоденнику”: у нього нема претензій до системи, бо “не вона винна, що у нас багато кретинів. І хто певен, що при іншій системі їх було б менше?»
Дружній поклик до вшанування митця підхопив професор кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики Сергій Лучанин. Його доповідь «Румунські історико-географічні реалії в романі “Альпи” Олеся Гончара: візії sub specie contemporaneitatis до 80-річчя закінчення Другої світової війни», як і свідчення Олеся Гончара, який пройшов у складі 72 дивізії мінометником, доводять, що Друга світова війна була виграна виключно завдяки українцям! У романі читаємо, каже Сергій Мирославович: «У прорив було введено ударні війська 2-го Українського фронту, і вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрічались на шляху, незабаром вийшли до міста Васлуй і, заволодівши ним, швидко просувались на південь. Падали одне за одним міста Роман, Бакеу, Бирлад, Хуші. Вийшовши в районі Лопушна – Леушені на річку Прут, війська 2-го Українського фронту зустрілися з військами 3-го Українського, які наступали всі ці дні з плацдарму біля Бендер, на захід уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з півдня і південного заходу кишинівське угруповання німецько-фашистських військ… Розгорталась одна з найблискучіших битв Великої Вітчизняної війни». Після виступу Сергій Лучканин подарував Музеєві-кімнаті Олеся Гончара, що в ННІФ, унікальне видання «Людина і зброя» та поділився світлиною його матері – Ольги Страшенко з дружиною Олеся Терентійовича — Валентиною. Також він пригадав, як вони з мамою зустріли Олеся Гончара, який поспішав. «Головне не спізнитися в літературу!» – крикнув навздогін Олесь Терентійович.
Відомо, як письменник вболівав за Херсон й Херсонщину… Ця тeмa нaдзвичaйнo цікава, можливо саме тому її обрала для виступу студентка ННІФ Ярослава Фесенко. Пoнaд двaдцять poкiв Oлecь Гoнчap oбиpaвcя дeпутaтoм Bepxoвнoї Paди CPCP пo вибopчoму oкpугу № 60 (Xepcoнcькa oблacть) i бaгaтo зpoбив для cвoїx вибopцiв. Biн збepiг вiд зaкpиття шкoлу мeлiopaцiї тa вoднoгo гocпoдapcтвa в Taвpiйcьку, дoпoмiг житeлям Cтaнicлaвa в укpiплeннi бepeгa, cпpияв будiвництву шкoли в paдгocпi «Пepшe тpaвня» Гoлoпpиcтaнcькoгo paйoну тa лiкapнi у Bicoкoпiллi. Він знайшов кoшти нa пpидбaння aвтoбуcу для ciльcькoї лiкapнi в Kaчкapiвцi, нa будiвництвo дopoги мiж Бepиcлaвoм i Beликoю Oлeкcaндpiвкoю, нa пpидбaння вiзкiв для iнвaлiдiв тa книг для ciльcькиx бiблioтeк.
Зa йoгo пiдтpимки в Xepcoнi булa пoбудoвaнa oблacнa унiвepcaльнa нaукoвa бiблioтeкa, якa зapaз нocить йoгo iм’я. Дoбpим cлoвoм йoгo згaдують зa cпpияння вiдкpиття в Xepcoнi музeїв — лiтepaтуpнoгo iмeнi Бopиca Лaвpeньoвa тa xудoжньoгo iмeнi Oлeкciя Шoвкунeнкa та створення Херсонського відділення Спілки письменників України.
Студент Віктор Святний виступив із темою: «Роман Олеся Гончара «Прапороносці у світлі постколоніального світогляду». Про що ж йдеться, коли говоримо про «Прапороносців» у світлі постколоніального світогляду? «Передусім про підтексти. – Упевнений Віктор, – В основі тексту лежить історія людей та війни, що мало би перегукуватися з нашими реаліями. Тема окупації, братерства на війні, післявоєнної відбудови – здавалося б, на магістральному, що зветься, явному рівні текст підіймає загальногуманістичні теми. Але звернімо увагу на наступні аспекти. Почнімо з категорії “іншого”, без якої не мислиться воєнна література. Як правило, у текстах про війну герої є відділеними межею інакшости від ворога, та у “Прапороносцях”, крім протиставної пари “ми і окупанти (читаймо, німці)” зустрічаємо “ми і Європа” та “ми і союзники».
Подруга музею гончарознавиця, старший науковий співробітник Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України Ірина Приліпко розповіла про «Художнє вираження травми війни у малій прозі Олеся Гончара». Вона розглянула специфіку художнього вираження пам’яті про війну в малих епічних формах Олеся Гончара. З доповіді Ірини Леонідівни з’ясувалося, що художня репрезентація воєнного минулого актуалізує автобіографічні чинники, поглиблює психологізацію зображення, визначає особливості часопросторової та наративної організації творів. «Травматичний досвід війни в оповіданнях Олеся Гончара найчастіше розкривається через моральноетичну проблематику, – каже Ірина, – зокрема: поведінку та вибір людини в межовій ситуації. У проживанні й ословленні воєнного минулого у просторі художнього тексту виявляється індивідуальна й колективна пам’ять про війну, здійснюється спроба подолання травми минулого».
Читання відвідав і привітав присутніх голова журі Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара, лауреат Національної премії імені Олеся Гончара 2010 року Дмитро Чистяк.
Студентка ННІФ Софія Пєткова розкрила тему «Війна і жінка» у творчості Олеся Гончара (на матеріалі оповідань «Модри Камень», «Під далекими соснами», «Бондарівна»). «Олесь Гончар використовує жіночі образи, щоб продемонструвати, що війна не обмежується лише полями битв і військовими стратегіями, де переважають чоловіки. Жінки теж ведуть свою боротьбу – на власному “фронті”, займаючи незламну й значущу позицію», – каже вона.
Кандидат філологічних наук Наталя Білоус розкрила тему «Твори Олеся Гончара на тему війни в контексті українського радянського мистецтва». Вона торкнулася авторства гравюр та картин, що прикрашали видання творів Олеся Гончара. Зокрема, символіки робіт художників І.Селіванова, З.Толкачова, В.Пузиркова, В.Куткіна та В.Костецького.
Студентка ННІФ Еліна Вергелес порівняла особливості словесних конструкцій німецьких перекладів творів Олеся Гончара з української. Вона відзначила, що українська мова, на відміну від німецької набагато однозначніша. До прикладу, щоб пояснити одну українську фразу, німецькою набереться цілий абзац! Вона досліджувала видання творів Олеся Гончара німецькою мовою із колекції Музею-кімнати Олеся Гончара. Зокрема, перекладачка розглянула неоромантичний Modrý Kameň Переклад І. Сойка (1949 р.) та Sonnenblumen Переклад І. Гузар (1950 р.).
Окрему увагу О.Гончар акцентував на дусі східних та південних країв, як вони наповнюють його енергією та на різнобарвності цього регіону: «В степу. Тут є щось цілюще. В природі, в людях… Хай би пожили в народі, подихали цим повітрям, побачили, яку безмірно важливу місію здійснюють їхні ровесники і ровесниці, що вже тут учителями працюють, директорами шкіл, лікарями, зоотехніками, агрономами… Вони б побачили, що це зовсім не є сіра й інертна маса, це люди з вогню і крові, і є в них гідність і самосвідомість, оце і є наша сучасна національна інтелігенція». Саме тому, Вікторія Лихацька представила дослідження: «Образ Мелітопольщини у «Щоденниках» Олеся Гончара». Адже такі щирі, емоційно забарвлені слова та згадування у творах свідчать не лише про глибоке особисте захоплення письменника цим краєм, а й про його щиру патріотичність — любов до України, віру в її людей, в інтелігентне, мисляче, працьовите суспільство, яке творить націю і в цьому регіоні. Це стосується більшості населених пунктів у Запорізькій області, зокрема і міста Мелітополь.
Відомо особливе ставлення письменника до бабусі Прісі, яка замінила Олесеві і матір, і батька. Софія Макогін підкреслила це виступом «Родина та родинні цінності в щоденникових записах Олеся Гончара», наголосивши, що бабусині казки та бувальщини будили дитячу фантазію. Вона все робила для того, аби хлопчик став освіченою людиною», – каже Софія. А Олесь Гончар ділився згодом спогадами: «Без неї, певно, я не став би письменником… її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її».
Завершили Гончарівські читання чаюванням та екскурсією до музею Олеся Гончара, що 7 років поспіль працює в інституті. Історичний простір розрахований не лише на читачів, поціновувачів і знавців творчості Олеся Гончара, але й на тих, хто прагне дізнатися про видатну постать в історії українського літературознавства, в історії української держави та світової культури. Адже в музеї дійсно є на що подивитись!
Дарія БІЛОКОБИЛЬСЬКА, відділ звʼязків із громадськістю імені Володимира Мукана Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка