23 жовтня 2025 року в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася творча зустріч студентів ОП «Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова» з Оксаною Стоміною – поетесою, письменницею, громадською активісткою, засновницею громадської організації «Паперові сходи». Нещодавно у творчому доробку пані Оксани з’явилася нова поетична збірка «Лірика маріупольських бомбосховищ», з якою студенти-критики ознайомилися напередодні.
Організаторкою події виступила доцентка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Тетяна Белімова.
Розмова відразу ж перейшла від формальностей до живого спілкування. Оксана Стоміна зазначила, що не любить виступати за трибуною: «Сьогодні це буде по-іншому. Я не виступаю, я спілкуюсь». Вона згадала про свій досвід лекцій за кордоном, зокрема в Італії, де для студентів із міжнародних відносин українська культура і війна стали справжнім відкриттям. «Потрібно розповідати про нас, бо допомагають тим, кого хоча б знають», – пояснила авторка, підкреслюючи важливість цього діалогу з іноземною аудиторією.
На питання, коли вона усвідомила, що відрізняється від інших, відповіла: «Я про це взагалі не думала». Вона ніколи не прагнула публічності. Її творчість – це не про амбіції. «Я після написання кожного вірша кажу: “Дякую”. Це сублімація й терапія для мене», – розповіла поетеса. Кожен написаний рядок допомагає їй переживати щоденні втрати та біль війни.
Також гостя ділилася спогадами про дитинство і творчий шлях: писала вірші із самого малечку і завжди шукала гармонію у своїй творчості. Зізналася, що певно саме тому її душа більше лежить до написання поезії. «Проза для мене – це велика відповідальність. Мені важко сісти за прозу, я боюся цієї відповідальності. А поезія… вона народжується сама, з підсвідомості».
Під час зустрічі студенти побачили фотографії та відео Маріуполя до та після руйнувань, зокрема, будинку, із яким їй довелося попрощатися під час виїзду з окупації, а також кадри волонтерства під час оточення міста. Розповідь пані Оксани була наповнена іменами тих, хто навіки залишився в її пам’яті – друзів, військових, знайомих, котрі загинули у власних домівках або під час бойових дій. «Ми виходили, переступаючи тіла сусідів, але всі намагалися одне одному казати, що все буде добре», – згадала письменниця. Її щоденники, перекладені кількома мовами, стали свідченням тих днів.
Особливо зворушливо звучали розповіді про людей, які допомагали іншим навіть у найстрашніших умовах. Оксана Стоміна говорила про хлопця-зоозахисника, який з дитинства рятував тварин і загинув у полоні в Оленівці. Він до останнього любив і годував тварин навіть в облозі: «Ця людина була про допомогу іншим». Також гостя приділила увагу історіям воїнів, які боролися за місто та країну. Вона говорила про молодих людей, які щодня виїжджали на фронт, знаючи, що кожна ніч може стати останньою. Вони поверталися з боїв фізично виснажені, але ще страшнішим був їхні емоційний і психологічний стани. Тому треба пам’ятати, що для військових важлива підтримка цивільних, готовність останніх слухати та чути. Це мотивує наших захисників продовжувати захист.
Умови війни роблять все надзвичайно травматичним. Тож після кожного обстрілу, коли гине багато людей, поетеса має свій ритуал захисту та відновлення: прийняти душ, написати вірш і піти до річки. Раніше море було для неї місцем сили. З 2022 року вона мешкає в Києві разом із донькою, тож тепер Дніпро став її психологічним відновником. Хоча, порівнюючи, каже, що море і ріка мають різну енергетику: ріка тече повз тебе, а море ніби входить у тебе. Досі в її віршах звучить туга за домом, тому вони такі проникливі та щирі – кожен рядок немов промовляє до тих, хто вимушено залишив свої міста, хто втратив звичне життя, але зберігає надію. Коли пані Оксана читала вірш, присвячений переселенцям, студенти, які самі пережили вимушене біженство, не стримували сліз.
Не менш важливою для поетеси є любов як життєва сила. «Я люблю любити. Сенс життя – у коханні», – сказала вона. Хтось колись зауважив, що авторка переоцінює любов. «Вони не помилялися, – посміхнулася вона, – вони просто відверто мені брехали».
Мисткиня слова не боїться говорити й про непрості історії: про знайомих і колишніх одногрупників із країни-агресорки, які приїжджали в Україну, їли наш борщ, співали «Червону руту», а в 2014 році назвали її нацисткою. Іронічно згадує синів колишніх білгородських подруг, які були військовими-ракетчиками: «Вони могли влучити у власну фотографію в моєму домі». Для неї важливо було ще в 2014 році говорити правду про події, і вона категорично не пробачає агресію росії.
Оксана Стоміна також поділилася порадами з майбутніми творцями слова: відвідувати книжкові заходи, читати, спілкуватися з письменниками. Вона згадала, як по-доброму заздрила авторам із творчих гуртків, адже сама не мала такого кола спілкування. Авторка вірить у молодь, яка сміливіша за старше покоління, і наголошує на важливості фізичної пам’яті: книжки та письмові свідчення залишаться після нас.
Наприкінці емоційного заходу студенти мали змогу отримати автографи та теплі побажання від поетеси. Ця зустріч стала для всіх присутніх нагадуванням, що сила слова здатна зцілювати та об’єднувати.
Фролова Марія, студентка III курсу ОП «Літературна творчість українська мова і література та англійська мова»
Фото Ігоря Рубцова
